Ночі Дівочі

“Рік народження не обирають. Я народилася 1917-го. Прожила майже все тяжке ХХ століття. Багато всього пережито. Тепер всі роки оцінюєш уже на відстані. Виправдовуватися нівчому не буду. Одне скажу - до всіх своїх робіт відносилася щиро. Іноді доводилося йти на компроміси - нехай мене не дуже суворо судять”.Ці слова Тетяна Яблонська, відома українська і радянська художниця, писала у 1997 році, на 80-му році життя. Свій щоденних вона вела протягом понад пів століття, залишивши спогади і про невдале намагання її родини втекти із новоствореного Союзу, і про студентські роки та судилище Бойчука, про евакуацію під час Другої світової, післявоєнні роки і повернення до радянської “нормальності”, про мальовничі закутки України - Поділля, Закарпаття, Чернігівщина, про мандри до такої далекої та іншої тоді Європи, і врешті - про незалежність. Усі ці етапи, періоди та місця вона неодмінно супроводжувала своїми роботами, які, хоч і залишалися в строгих рамках панівного тоді соцреалізму, та все ж, зображали відблиски самого життя. Алевтина Кахідзе, як і годиться сучасній мисткині, працює із більш демократичним формами: перформанс, відеоінсталяції, різні медіа, і осмислює теми фемінізму, комерціалізму, ідентичності. І хоч сьогодення сприяє творенню найрозмаїтіших задумів, у нашій розмові з Алетивною ми торкаємося одвічних питань академізму, таланту, конформності, свободи та відповідальності митця. Про художню освіту в Україні, співпрацю з міжнародними та російськими інституціями, мистецтво як спосіб проживання колоніальної травми і звісно - Тетяну Яблонську, у передостанньому в сезоні епізоді “Ночей Дівочих”.

“Не можна добре думати, добре любити, добре спати, якщо не пообідав добре”, - писала Вірджинія Вульф. І справді, їжа має фундаментальне значення для життя, адже є основним джерелом енергії, але також і виразником культури, показником достатку, мірилом задоволення, ключем до спогадів. 
Смаки дитинства у багатьох українців асоціюються із тістечками, що пекли мама чи бабуся за книгою “Солодке печиво” Дарії Цвєк. Кулінарні книги цієї франківчанки були чи не в кожному господарстві, лише “Солодке печиво” перевидавалося понад 9 разів, загальним накладом 5 000 000 (!) примірників. Та про саму авторку, окрім імені, господині тоді і тепер знали небагато (радянська влада вміло використовувала таланти українців, даючи взамін, якщо пощастить, крихти). Утім, Дарка, окрім вправної кулінарки, була ще й першою фуд-стилісткою, квітникаркою, грала на флейті, товаришувала з Іриною Вільде і невтомно зберігала і множила українську кулінарну традицію.
Разом із Ольгою Мартиновською, сьогодні відомою кулінарною персоною, ведучою та переможницею телешоу “МастерШеф”, рестораторкою, авторкою кулінарних додатків та книг, виправляємо несправедливість та говоримо про Дарію Цвєк, а заодно і про роль їжі в українців, наші звички, споживчі кошики, культуру споживання як терапевтичну практику і свідчення якості життя, але неодмінно - смаку.

“Чим є війна, а особливо для жінки-вояка, – спитайте тих, що її перейшли”, - писала майже сто років тому Олена Степанів, перша жінка-офіцерка у світі, хорунжа Українських Січових Стрільців. Нагороджена за відвагу двома Хрестами Хоробрості та Хрестом Карла, Степанівна “стріляла як хлоп”, відзначилася у легендарному бою за Маківку і разом зі своєю чотою січовиків-гуцулів ночами здійснювала півсоткілометрові переходи по засніжених горах. Утім донедавна невидимою залишалася її боротьба за саме право бути серед січовиків, можливість відстоювати свій край в бою. 
Образ молодої вродливої командирки використовувався і тиражувався: чи то для того, щоб надихнути на патріотичну боротьбу, чи щоб присоромити тих, хто її уникає. Проте, єдина, хто не отримала від своєї популярності зиску, здається, була сама Степанівна: про її повернення з полону клопоталися не побратими-січовики, а треті особи; згодом і сама Олена полишає військо та припиняє спроби побудови рівності внаслідок інтриг, а пізніше, вже наприкінці Другої світової - опиняється з сином в сибірських таборах, як символ націоналізму. 
Що штовхало молоду жінку понад сто років тому на таку самовідданість? А що керує нашими сучасницями, тепер? Розмовляючи із Оксі - сучасною посестрою легендарної Степанівни, першою жінкою-командиркою бойової групи загону спецпризначення “Омега” Національної гвардії України, учасницею жіночого руху Veteranka - порівнюємо досвіди і доходимо висновку, що відвага, відповідальність, любов до рідного краю не мають ні гендерних ознак, ні терміну давності. Під Різдво мріємо про те, щоб мир і любов панували в кожному серці, а війна скінчилася лише нашою перемогою.

“І я так само не знаю, що буде з нами всіма і з усією цією державою завтра (держави під назвою срср в перспективі, звичайно, не стане), але впевнена, буде щось інше, ніж учора. А де є рух, є якась надія». 

Так завершувала у 1991 році свої «Листи з Києва» Соломія Павличко і, сподіваючись, виявилася права. Літературознавиця, представниця питомо інтелігентної родини, донька свого батька, вона й сама приводила в рух наше заспане совком суспільство. Власними знаннями, вміннями, звʼязками засівала зерна західного правдивого інтелектуалізму, фемінізму, професійності. І вони проросли. Бо якраз завдяки Соломії та її оточенню, яке вона «зшивала собою» ми маємо і сучасну українську літературу з чутними жіночими голосами, і достойну неклішовану оцінку нашої класики.
Її втрата, нещасний випадок, та дірява труба з підступним чадним газом, видається однією із найбільших несправедливостей, яку час не згладить і не виправить.

Цікава і цікавська, справжня лідерка свого покоління - так Соломію (або як найближчі кликали її - Солю) змальовує її близька подруга письменниця Оксана Забужко. Їхні спільні спогади і пригоди - це перший Майдан, або Революція на граніті, «довгі кембриджські вечори», нескінченні телефонні розмови, зустрічі і присвяти в книгарні «Поезія», передноворічні soiree видавництва «Основи», писання, читання та переписування - безцінна хроніка 90х очима двох відважних жінок, які, тримаючись одна за одну, вибрали бути собою. І зуміли, змогли!

“Усе - лише не це! Не ці спокійні дні, 
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання - в запорошених оковах.
Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби - 
І варто буде жити чи вмирати!”
Найкраще про поета говорять, мабуть, вірші. Про Олену Телігу - так точно. Запальна кароока дівчина із “добропорядочної” родини чиновника, яка здійснила кардинальний розворот від свого рос-ісперського виховання вміло точила слова як мечі і вкладала їх в руки борцям за українську національну державу. Як відчитуємо з перших рядків, найбільшим гріхом для неї була марнота, конформізм та брак відваги. Ці риси сама ж авторка приписувала “партачам життя” і всіма своїми діями (а в Теліги ви часто можете зустріти слово “чин”) вона старалася протиставитися - жити змістовно, ідейно, і запалом, навіть якщо й коротко. Лише за 36 років земного шляху, Олена Теліга зуміла залишити нам добірку полумʼяної поезії, пригорщу добротної публіцистики і критики, цілий журнал, а також безкінечні повагу та натхнення. 
Із нашою співрозмовницею, Мирославою Барчук - також публіицсткою, журналісткою, телеведучою та поціновувачкою літератури - багато читаємо вголос Теліжині тексти. Чудуємося, як слово, промовлене вголос, перед кимось, хоч навіть і в діалозі, набуває одухотворення, а з нами відбувається окрилення. Міркуємо, як часто героїзм помаркований смертю, що нам дає відвагу критикувати інших; про категоричність і поправку ідеології на час; про український націоналізм - і чи відбувся він, попри те, що аж так багато розмов збурює й досі; і про любов - як неодмінну мотивацію повернення до українства.

Дякуємо за сприяння у записі @radioNV