Ночі Дівочі

Як можна зафіксувати, підсумувати чи оцінити зміни, що стаються з нами? Наприклад, якщо мова йде про сезон ток-шоу? А якщо про останнє десятиліття?  Звісно, можна запастися терпінням, знайти кілька старих нотатників, виділити кілька годин на гортання фото і стрічок у соцмережах, і врешті якось “звести дебет із кредитом” буремної декади. Та найкраще, на мою думку, звернутися до свідків - тих, хто супроводжували нас, спорадично чи постійно, на цьому шляху проб і помилок, які ми врешті іменуємо досвідом.
“... Без жодних межових станів 
Наша несформованість перетікає у безформність
Підліткові прищі - у ранні зморшки,
Страхи - в тривоги.
Спершу боїшся, що не було ще,
потім - що вже не буде”
Авторка цих рядків, Гася Шиян - українська письменниця та поетка, культурна і комунікаційна менеджерка, була гостею “Ночей Дівочих” у найпершому сезоні шоу у 2016 році, який ми записували ще у Львові. Тепер, у 2026-му, вона повертається вже до столичної студії оновленого подкасту і спільно ми міркуємо про те, що сталося з кожною з нас за цю декаду, а заодно - і про суспільство і письменство, які змінилися внаслідок потужних трансформацій, про війну, наслідки якої вже вросли в наші душі і колючками, і паростками. Як для нас змінилися значення слів “фемінізм”, “жіноцтво”, як змінилися й ми самі?
У розмові про нас і про них говоримо про себе колишніх та теперішніх, про українок минулого, на чиїх плечах і досягненнях стоїмо і готуємо свої ескапади у майбутнє. Із вдячністю та сподіванням, що далі може і має бути краще. 
До вашої уваги - фінальний епізод сезону, після якого візьмемо коротку паузу, помріяти і запланувати - що далі? Повторити формат, повернутися до звичного інтервʼю, почати запрошувати чоловіків на “Ночі парубочі”, чи робити все й одразу? Усі ці думки вже витають в просторі, але будемо вдячні і за ваші відгуки та пропозиції, люба спільното. 
А наразі - до нових зустрічей!

Щиро ваша,
авторка Леся
Уклінно дякуємо затишній студії @radioNV за гостинність у цьому сезоні!

“Рік народження не обирають. Я народилася 1917-го. Прожила майже все тяжке ХХ століття. Багато всього пережито. Тепер всі роки оцінюєш уже на відстані. Виправдовуватися нівчому не буду. Одне скажу - до всіх своїх робіт відносилася щиро. Іноді доводилося йти на компроміси - нехай мене не дуже суворо судять”.Ці слова Тетяна Яблонська, відома українська і радянська художниця, писала у 1997 році, на 80-му році життя. Свій щоденних вона вела протягом понад пів століття, залишивши спогади і про невдале намагання її родини втекти із новоствореного Союзу, і про студентські роки та судилище Бойчука, про евакуацію під час Другої світової, післявоєнні роки і повернення до радянської “нормальності”, про мальовничі закутки України - Поділля, Закарпаття, Чернігівщина, про мандри до такої далекої та іншої тоді Європи, і врешті - про незалежність. Усі ці етапи, періоди та місця вона неодмінно супроводжувала своїми роботами, які, хоч і залишалися в строгих рамках панівного тоді соцреалізму, та все ж, зображали відблиски самого життя. Алевтина Кахідзе, як і годиться сучасній мисткині, працює із більш демократичним формами: перформанс, відеоінсталяції, різні медіа, і осмислює теми фемінізму, комерціалізму, ідентичності. І хоч сьогодення сприяє творенню найрозмаїтіших задумів, у нашій розмові з Алетивною ми торкаємося одвічних питань академізму, таланту, конформності, свободи та відповідальності митця. Про художню освіту в Україні, співпрацю з міжнародними та російськими інституціями, мистецтво як спосіб проживання колоніальної травми і звісно - Тетяну Яблонську, у передостанньому в сезоні епізоді “Ночей Дівочих”.

“Не можна добре думати, добре любити, добре спати, якщо не пообідав добре”, - писала Вірджинія Вульф. І справді, їжа має фундаментальне значення для життя, адже є основним джерелом енергії, але також і виразником культури, показником достатку, мірилом задоволення, ключем до спогадів. 
Смаки дитинства у багатьох українців асоціюються із тістечками, що пекли мама чи бабуся за книгою “Солодке печиво” Дарії Цвєк. Кулінарні книги цієї франківчанки були чи не в кожному господарстві, лише “Солодке печиво” перевидавалося понад 9 разів, загальним накладом 5 000 000 (!) примірників. Та про саму авторку, окрім імені, господині тоді і тепер знали небагато (радянська влада вміло використовувала таланти українців, даючи взамін, якщо пощастить, крихти). Утім, Дарка, окрім вправної кулінарки, була ще й першою фуд-стилісткою, квітникаркою, грала на флейті, товаришувала з Іриною Вільде і невтомно зберігала і множила українську кулінарну традицію.
Разом із Ольгою Мартиновською, сьогодні відомою кулінарною персоною, ведучою та переможницею телешоу “МастерШеф”, рестораторкою, авторкою кулінарних додатків та книг, виправляємо несправедливість та говоримо про Дарію Цвєк, а заодно і про роль їжі в українців, наші звички, споживчі кошики, культуру споживання як терапевтичну практику і свідчення якості життя, але неодмінно - смаку.

“Чим є війна, а особливо для жінки-вояка, – спитайте тих, що її перейшли”, - писала майже сто років тому Олена Степанів, перша жінка-офіцерка у світі, хорунжа Українських Січових Стрільців. Нагороджена за відвагу двома Хрестами Хоробрості та Хрестом Карла, Степанівна “стріляла як хлоп”, відзначилася у легендарному бою за Маківку і разом зі своєю чотою січовиків-гуцулів ночами здійснювала півсоткілометрові переходи по засніжених горах. Утім донедавна невидимою залишалася її боротьба за саме право бути серед січовиків, можливість відстоювати свій край в бою. 
Образ молодої вродливої командирки використовувався і тиражувався: чи то для того, щоб надихнути на патріотичну боротьбу, чи щоб присоромити тих, хто її уникає. Проте, єдина, хто не отримала від своєї популярності зиску, здається, була сама Степанівна: про її повернення з полону клопоталися не побратими-січовики, а треті особи; згодом і сама Олена полишає військо та припиняє спроби побудови рівності внаслідок інтриг, а пізніше, вже наприкінці Другої світової - опиняється з сином в сибірських таборах, як символ націоналізму. 
Що штовхало молоду жінку понад сто років тому на таку самовідданість? А що керує нашими сучасницями, тепер? Розмовляючи із Оксі - сучасною посестрою легендарної Степанівни, першою жінкою-командиркою бойової групи загону спецпризначення “Омега” Національної гвардії України, учасницею жіночого руху Veteranka - порівнюємо досвіди і доходимо висновку, що відвага, відповідальність, любов до рідного краю не мають ні гендерних ознак, ні терміну давності. Під Різдво мріємо про те, щоб мир і любов панували в кожному серці, а війна скінчилася лише нашою перемогою.

“І я так само не знаю, що буде з нами всіма і з усією цією державою завтра (держави під назвою срср в перспективі, звичайно, не стане), але впевнена, буде щось інше, ніж учора. А де є рух, є якась надія». 

Так завершувала у 1991 році свої «Листи з Києва» Соломія Павличко і, сподіваючись, виявилася права. Літературознавиця, представниця питомо інтелігентної родини, донька свого батька, вона й сама приводила в рух наше заспане совком суспільство. Власними знаннями, вміннями, звʼязками засівала зерна західного правдивого інтелектуалізму, фемінізму, професійності. І вони проросли. Бо якраз завдяки Соломії та її оточенню, яке вона «зшивала собою» ми маємо і сучасну українську літературу з чутними жіночими голосами, і достойну неклішовану оцінку нашої класики.
Її втрата, нещасний випадок, та дірява труба з підступним чадним газом, видається однією із найбільших несправедливостей, яку час не згладить і не виправить.

Цікава і цікавська, справжня лідерка свого покоління - так Соломію (або як найближчі кликали її - Солю) змальовує її близька подруга письменниця Оксана Забужко. Їхні спільні спогади і пригоди - це перший Майдан, або Революція на граніті, «довгі кембриджські вечори», нескінченні телефонні розмови, зустрічі і присвяти в книгарні «Поезія», передноворічні soiree видавництва «Основи», писання, читання та переписування - безцінна хроніка 90х очима двох відважних жінок, які, тримаючись одна за одну, вибрали бути собою. І зуміли, змогли!