Харківські історії з Філіппом Диканем

Мета Роос (1904–1989), героїня цього випуску «Маловідомих жінок Харкова», — мабуть, одна з найневідоміших персон. Вона народилась не в Харкові — сюди разом із дружиною та двома доньками приїхав її батько, балтійський німець, отримавши призначення. Це сталося 1913-го, коли Меті було девʼять років.

Уже 1920 року родина виїхала з Харкова назавжди, тікаючи від більшовиків. До речі, під час боротьби за владу в місті Мета потрапляла під обстріли — як це схоже на наші часи, хоч і за різних обставин... Родина переїхала до столиці Естонії — Таллінна — і виїхала звідти до Німеччини напередодні окупації Естонії совєтами, знову рятуючись від них. В Естонії Мета Роос закінчила консерваторію, викладала музику, концертувала й сформувалася як поетеса, а також перекладала, але поетичне становлення її розпочалося саме в Харкові.

Про Мету Роос, яка зовсім недовго жила в Харкові, але напевне надихнулася ним, говорили з дослідником історії Слобідської України Андрієм Парамоновим.

Навесні 1911 року, 24 квітня за старим стилем (за новим — 11 квітня), ажіотаж серед харківців викликала масштабна подія: на Лопанській набережній, у комплексі торгових павільйонів, які мали назву Фруктових рядів, відкрився ролер-скетинг-ринк, або просто скетинг-ринк, тобто майданчик для катання на роликах. Тодішні газети назвали його грандіозним; і на те були причини: троє підприємців витратили на облаштування скетинг-ринку величезну для тих часів суму — 40 тисяч рублів! Цікаво, що роликовий майданчик відкрили в будинку, де до того був інший, також з епітетом «грандіозний», витвір: панорама «Голгота» — сцени з останніх митей життя Христа.

Чому на зміну, так би мовити, духовно-релігійному атракціону прийшов спортивний, як довго він протримався, чому лопнув, що було після нього та яка трагедія сталася у цій будівлі — у новому випуску «Харківських історій» говорили з дослідником історії Слобідської України Андрієм Парамоновим.

Імʼя доньки знаного харківського фотографа Василя Досєкіна, Марії, у Харкові відоме, а точніше — прізвище, бо воно є на мапі міста. Хоча більшість жителів напевне не ототожнює назви місцевості Шатилова Дача саме з нею, бо впевнена, що назва виникла завдяки її чоловікові — популярному в Харкові лікарю Петрові Івановичу Шатілову. Але насправді все навпаки: саме Марії від батька дісталася у цій місцевості велика земельна ділянка із садибою, тому вона стала називатися Дачею Шатілової.

Про жінку з характером Марію Шатілову, що була вимушена стати підприємицею, діяльність якої сприяла виникненню у Харкові декількох вулиць, у циклі програм «Маловідомі жінки Харкова» поговорили з дослідником історії Слобідської України Андрієм Парамоновим.

Імʼя Олександри Гаврилівни Харіної (1829–1916) доволі відоме в Харкові. Її, здавалося б, пам’ятають; навідуються до її «замку» — будинку в провулку, який колись мав імʼя Харіної, а тепер його названо на честь акторки Людмили Гурченко; розповідають якісь історії, що аж ніяк не відповідають дійсності. Насамперед Харіну вперто називають купчихою, хоча вона не мала до цього стану жодного стосунку.

Спадкова дворянка, Олександра Гаврилівна мала величезні статки від маєтків, та ще й заможного чоловіка, завдяки чому займалася благодійністю, зокрема підтримувала жіночі гімназії — Драшковської та Маріїнську (нині гімназія № 6), улаштовувала в себе вечори, де збиралося блискуче товариство, вели інтелектуальні та найгостріші розмови й потрапити куди вважали за честь навіть особи найвищого стану, але вибір був тільки за нею. А ще до слова цієї жінки прислухалися навіть у суто чоловічому товаристві харківських можновладців, що для тих часів було великою рідкістю.

Про Олександру Харіну в циклі «Маловідомі жінки Харкова» говорили з дослідником історії Слобідської України Андрієм Парамоновим.

Сьомого березня виповнилося 170 років із дня народження Порфирія Мартиновича (1856–1933) — видатного художника, рисувальника, фольклориста й етнографа. Доля наче випробувала його: дала неймовірний талант, але постійно ставила перепони; як сказав однокурсник Мартиновича по Петербурзькій академії мистецтв, також видатний художник та етнограф Опанас Сластьон, «гнобила його». Але Мартинович усупереч усім випробуванням знаходив себе в чомусь іншому й досягав не менших висот.

Про Порфирія Мартиновича, зокрема про його харківський період, у програмі «Харківські історії» поговорили з видавцем та упорядником збірки праць Мартиновича «Українські записи» Олександром Савчуком.