Харківські історії з Філіппом Диканем

В історії Харкова є випадки, коли люди залишили після себе видимий слід, але навряд чи хто, окрім дослідників, знає про це. Так і залишаються колись відомі мешканці та мешканки міста без спогаду, хоча заслуговують доброго слова. Саме про таких мешканок Харкова, двох колись впливових і поважних жінок цей випуск циклу «Маловідомі жінки Харкова» — купчих Параскеву Іванівну Тамбовцеву (1754–1850) і Катерину Іпатіївну Кузіну (1781–1871). Ці жінки не тільки підхопили справи своїх чоловіків — потужних купців, а й дуже вдало продовжили й розвинули, як сказали б зараз, бізнес. Але в історії Харкова і на його мапі вони залишили слід не стільки своєю комерційною вдачею, а й величезною благодійністю: завдяки насамперед Тамбовцевої місто досі прикрашає велична Олександрівська дзвіниця Успенського собору, на який вона також багато жертвувала, поруч знаходиться її колишній будинок; зберігся й внесок Кузіної — Суздальські ряди, які досі виконують свою комерційну функцію, на початку Полтавського шляху досі є садиба, побудована її чоловіком, де він мешкав з родиною. Про Параскева Тамбовцева та Катерина Кузіна говорили з дослідником історії Слобідської України Андрієм Парамоновим.

Цим випуском ми розпочинаємо новий цикл програм «Маловідомі жінки Харкова». Його присвячено харківкам, завдяки яким місто змінювалося, але імена цих жінок не надто відомі, або взагалі не відомі, або їхній внесок опинився поза увагою дослідників.Представлятиме історії видатних жінок Харкова дослідник історії Слобідської України Андрій Парамонов на основі зібраних ним архівних матеріалів.Першу програму присвячено матерям видатних харківців Григорія Квітки-Основʼяненка Марії Василівні, уродженій Шидловській, і Василя Каразіна Варварі Яківні, у дівоцтві Ковалевській.Обидві вони походили з відомих родів, особливо Марія Василівна Шидловська, але на цьому схожість їхніх біографій і закінчується. Однак обидві вплинули на своїх знаменитих синів: одна воліла контролю; інша, навпаки, робила це лагідно й ненав’язливо. Як вони сформували своїх дітей і яке життя прожили? Про це в нашій першій серії циклу «Маловідомі жінки Харкова».

У перший день липня 1987 року по пенсіонера Івана Гончарука, який жив у селищі Комсомольське (нині місто Слобожанське) на Харківщині, прийшли представники не просто «органів», а тих, що завдавали найбільшого страху совєцьким людям, — кдб. Гончарука заарештували й відвезли на рідну Волинь, де судили... за те, за що він уже дістав вирок 40 років до того. Тоді, за сталінських часів, двадцятирічний хлопець за участь в УПА дістав сувору кару — 20 років каторги, якими замінили смертну кару. А от в епоху «гласності» й «перебудови» Гончарука засудили до найвищої кари — розстрілу.Чому совєцька каральна система вирішила виправити попередній вирок і як це сталося — у програмі «Харківські історії» розповіла Леся Бондарук, історикиня, працівниця Українського інституту національної пам’яті й авторка книжки «“Справа Гончарука”. Останній розстріляний повстанець».

Герой цього випуску «Харківських історій» — засновник і перший ректор двох політехнічних вишів (харківського й київського), видатний механік, інженер та організатор науки, а також розробник вищої професійної освіти в російській імперії Віктор Львович Кирпичов (8 жовтня 1845 — 20 жовтня 1913).Людина із сім’ї військового інженера, де всі його брати були військовослужбовцями, він розпочинав таку саму кар’єру, але змінив її на цивільну — і став генералом, хоч і, на відміну від трьох братів, єдиним невійськовим. Усе життя Кирпичов займався точними науками й організацією виховання високоосвічених спеціалістів-інженерів, але не був сухарем: наполягав, що інженер повинен мати розвинену уяву, бо інакше буде не інженером, а ремісником.Про видатну постать Віктора Кирпичова поговорили з гостем програми «Харківські історії» — начальником методичного відділу й доцентом катедри українознавства, культурології та історії науки НТУ ХПІ Сергієм Радогузом.

Майк Йогансен — один із найяскравіших прозаїків і поетів епохи Розстріляного відродження, або «наших 20-х», як уважає доречнішим називати цей період його дослідниця Ярина Цимбал. Та й людиною Йогансен був далеко не пересічною: поліглот і ерудит, гуморний, спортивний, бешкетний, богемний — чимало сучасників писали, що захоплювалися ним, а то й закохувались у нього. Якщо вже проводити логіку назви того покоління як відродження, то Майк Йогансен, мабуть, найбільше скидався на героїв власне епохи Відродження, іще того, європейського.Про непересічну постать Майка Йогансена на честь 130-річчя із дня його народження у програмі «Харківські історії» поговорили з дослідницею «наших 20-х» та українського авангарду Яриною Цимбал.