Харківські історії з Філіппом Диканем

Гончарівка, мабуть, найоспіваніший район старого Харкова — його увічнив класик української літератури Григорій Квітка-Основʼяненко у творі «Сватання на Гончарівці». Ну, і це один із тих районів, назву якого пов’язують із професією його мешканців.

Гончарі справді населяли цю місцевість, але не за фахом. Ба більше, тут жили ремісники, з якими пов’язують назву вулиці, розташованої неподалік.

Про Гончарівку, її першу назву, мешканців невідомих і відомих, як завдяки розвагам тут з’явився бульвар — у циклі «Історії харківських вулиць» говорили з дослідником історії Слобідської України Андрієм Парамоновим.

Валер’яна Підмогильного (1901–1937) вважають одним із найвизначніших письменників українських 1920-х. Як митець, він багато в чому був перший; у пізнанні людської природи випередив екзистенціалістів.

Роман Підмогильного про Київ «Місто» — один із найвідоміших творів української літератури 1920-х років. Його називають першим урбаністичним романом, а нині вивчають у школі. Роман із Харковом у письменника не склався, та й не міг скластися: надто похмурим, сумним і навіть трагічним став трирічний харківський період життя Підмогильного.

Про Валер’яна Підмогильного, з дня народження якого другого лютого виповнилося 125 років, у програмі «Харківські історії» поговорили з літературознавицею, редакторкою і дослідницею української літератури «наших 20-х» Яриною Цимбал.

У 1910-х роках Харків став точкою тяжіння представників новомодної тоді мистецької течії — авангардизму. Точніше, не саме місто, а певна родина — Синякові; до неї належало п’ятеро сестер. У Харкові Синякових уважали диваками, а от на їхню дачу в Красній Поляні під Харковом приїздив цвіт тодішнього українського та російського авангарду: брати Бурлюки, Бобрицький, Мане-Кац, Агафонов, Єрмилов, Косарєв, хлєбников, пастернак, асєєв і маяковський. Вони разом проводили час, дискутували, жартували, а дехто й сватався.

Марія вирізнялася серед інших сестер. Вона стала єдиною, хто професійно займався творчістю: писала картини, зокрема портрети сестер і видатних друзів, та ілюструвала книжки. Її роботи зберігаються і в Національному художньому музеї України. До речі, Марія Синякова була другою після велемира хлєбникова Головою земної кулі.

Більшу частину життя Марія Синякова прожила в москві, де навчалася у художній студії та вийшла заміж за художника Арсенія Уречина; там і померла. Але вона ніколи не була серед офіційно визнаних мисткинь: її картини аж ніяк не вписувалися у єдино визнаний стиль соцреалізму, ба більше, пізніше Марія Синякова була дотична до дисидентського руху. Її племінниця Ірина передала архів художниці дослідникові історії Слобідської України Андрію Парамонову, збиралася передати й деякі портрети, які зробила Синякова, але цьому завадило повномасштабне вторгнення. У Харкові, на жаль, іще до Великої війни знесли будинок, де жила родина Синякових й у якому малюнки колишньої мешканки були б на своєму місці.

Більше про Марію Синякову — у цьому випуску циклу «Маловідомі жінки Харкова».

Героїня цієї програми «Маловідомі жінки Харкова» — насамперед красуня, як її описували сучасники, за якою зітхало багато блискучих кавалерів. Наталя Олексіївна Шидловська (1821—1883) — представниця відомого й колись могутнього харківського роду.

Отримавши в спадок від рідного дядька Старий Мерчик, вона наразилася на незгоду із цим і спротив двоюрідних родичів, однак успіху вони не мали.

Наталя Олексіївна двічі була в шлюбі, обидва рази щасливо, хоча пережила обох своїх чоловіків. Вона намагалася сама управляти маєтком, хоч і невдало, а от бали, які вона влаштовувала, славилися на всю Слобожанщину. Цікаво, що, як особливо зауважували сучасники, з місцевими селянами Шидловська розмовляла українською.

Про прекрасну представницю славетного українського роду Шидловських Наталю Олексіївну в циклі програм «Маловідомі жінки Харкова» говорили з дослідником історії Слобідської України Андрієм Парамоновим.

«Хто виконає і навчить, той великим назветься в Царстві Небесному». Ці слова з Євангелія від Матвія викарбувано на надмогильному пам’ятнику видатному лікареві Валеріану Григоровичу Лашкевичу (19 (31) листопада 1835 — 17 (29) червня 1888).

Ці слова стали підсумком його життя: Лашкевич не тільки поставив діагностику на новий рівень, але й розпочав навчання методів діагностики серед студентів-лікарів Харківського університету, створив підґрунтя для шпитальної терапії та, урешті-решт, став засновником Харківської школи терапії. Це якщо коротко говорити про внесок Валеріана Лашкевича в медицину.

Учень видатних лікарів Сергія Боткіна й Івана Сєченова, а також хіміка Миколи Зініна, після практики в найкращих європейських медичних закладах у Берліні та Відні Лашкевич отримав запрошення на катедру терапевтичної клініки медичного факультету Харківського університету через скандал, зрештою став професором катедри й очолив її.

Про Валеріана Лашкевича в програмі «Харківські історії» говорили з академіком-секретарем громадської організації «Українська академія історії медицини» Борисом Рогожиним.